Історія Ушу

Бойові навики розвивалися людьми від початку їх існування, як соціуму. Необхідність захисту власного життя, заставляла їх все активніше практикувати та вдосконалювати вміння індивідуального бою один на один, або з групою суперників. Не оминула ця тенденція і Китай. Варто сказати, що у Китаї вона розвивалася в набагато більшому обсязі ніж наприклад у інших країнах Азії. Сміло можна зазначити, що процес розвитку ушу, як комплексної індивідуальної підготовки воїна розпочався разом із розвитком китайської нації в цілому.

Отже, що являло собою ушу у ті давні часи? В основному воно було позиціоноване, як загальна підготовка воїна, націлена в першу чергу на освоєння техніки бою з різними видами холодної зброї. Кулачний бій вважався лише допоміжним засобом у поєдинку, оскільки, при його тодішньому примітивному рівні, голими руками практично неможливо було протистояти людині озброєній мечем, або списом. Техніка ведення поєдинку з різними видами зброї ( ге, цзянь, цзи, дао, цян), активно розвивалася воїнами, як власне і самі її модифікації. Ефективність цих технік сумніву не підлягає, тому що вони були провірені китайськими воїнами в десятках і сотнях кровопролитних битв, якими так багата історія Древнього Китаю.

Сама ж техніка рукопашного бою, на відміну від практичних солдатів, які завжди використовували в своїх битвах холодну зброю ( до речі переважно цян і ге), практикувалася та вдосконалювалася селянами та іншими простолюдинами. Тими, хто не мав права носити мечі,шаблі,списи та ін., або засобів їх придбати.

Зараз важко точно визначити час, коли відбулося перетворення ушу із звичайної бійки у те досконале мистецтво,яким ми знаємо його сьогодні. Але безумовно це відбулося під час правління династії Чжоу. У книзі пісень (Шицзин) є згадка про те, що достойний чиновник окрім урядових знань, повинен бути експертом у кулачному мистецтві. У цій же книзі згадується термін «цюань юн» (хоробрий кулак) - так називали мистецтво бою без зброї , яке використовувалося на той час у обов’язковій підготовці воїнів та урядових чиновників. Отже у часи правління династії Чжоу, ушу перестало бути спадком лише селян та простолюдинів.

Комплекси ушу були тісно пов’язані з різного роду ритуальними танцями. Бій який народжувався з танцю ніс у собі елементи містики і сакральності. Ставав способом ритуального вираження особливої внутрішньої природи бійця. Оскільки назва танцю та бою у китайській мові співзвучні (ієрогліф «У»), то поступово виник особливий вид бойового танцю, який називався Уу. Його техніка складалася з ударів руками, ногами та особливих переміщень. В ХІ – ІХ ст. до н.е. найбільш відомим бойовим танцем став Да у (велика битва). Виконували його переважно воїни, так, як він вимагав серйозної підготовки. Складні переміщення, акробатику перевороти тризубця (ча). Самі воїни бачили в Да у прекрасний метод бойової підготовки, своєрідне таолу. Отже на ранньому етапі встановлення ушу, як мистецтва, у ньому гармонічно поєднувалися ритуальний танець, бойова підготовка та фізична культура. Кулачне мистецтво, ще не мало того місця у загальній системі бойових мистецтв, яке йому було суджене пізніше.

В часи правління династій Цинь (221--207 до н.е.) , та Хань (207 - 220 н.е.), з’явилися два принципово нові види єдиноборства – цзюе лі та цзюе ді. При чому, коли цзюе ді, було по своїй формі боротьбою, то цзюе лі - повноцінною системою, що поєднувала в собі володіння зброєю, кулачний бій, силові змагання. Змагання по цзюе лі носили характер придворних турнірів і звичайно поєдинки велися абсолютно без правил. Тому важкі травми та летальні випадки на таких турнірах не були рідкістю. При імператорі Цин Шихуан Ді, цзюе лі стало складовою частиною тренування воїнів. Проводилися спеціальні випробування для кандидатів на державні пости. Для здачі цих випробувань необхідно було володіти холодною зброєю, кулачним боєм, боротьбою, боєм в кінному та пішому строю. Тих хто особливо відзначився імператор щедро винагороджував.

До ІІ ст. до н.е. з цзюе лі виділився новий вид бою, названий шоу бо. На відміну від цзюе лі, шоу бо був чистим видом бойового мистецтва. Він включав в себе удари ногами, руками, захвати, заломи, кидки і був чисто прикладним видом, повністю відірваним від ритуального танцю.

В період свого правління імператор У Ді, видав указ, згідно з яким термін цзюе ді став загальною назвою для всіх китайських єдиноборств на той час. Під цзюе ді розуміли боротьбу шуай цзяо, шоу бо та цзюе лі. На цей період цзюе лі вже було виключно ритуально – театральним мистецтвом заснованим на практиці бойового танцю Уу. А шуай цзяо та шоу бо були практичними методами поєдинку, що складалися з бойових технік, метою яких була часткова, або повна нейтралізація опонента.

У І ст.. н.е. у Китай з Індії приходить філософія буддизму. На ряду з даосизмом, який уже деякий час існував на території країни і ці дві філософські доктрини глибоко вкорінилися у свідомості китайців. Тому не дивно, що у процесі практики У ї (бойове мистецтво), так називалося ушу тоді, почало поступово зливатися з філософією і набувати внутрішнього смислу. Переломним моментом в процесі розвитку уї став прихід у Китай індійського місіонера – буддиста Бодхідхарми (Путідамо кит.) Згідно з легендами це відбулося у 529 р. н.е. Але точно сказати важко, оскільки документальних підтверджень тому немає. Він зупинився у монастирі Шаолінь, щоб проповідувати свою науку. Бодхідхарма вважав, що монахи занадто слабкі фізично, щоб практикувати довгі буддійські медитації. Тому він навчив їх спеціальному комплексу вправ, що іменувався «Лохань ши ба шоу» (вісімнадцять рук архатів),.а також комплексу вправ «І цзин цзинь» (канон зміни в м’язах та сухожиллях), які стали основою шаолінського ушу та цигун. Правда чи ні – важко сказати. Але факт в тому, що на довгі століття, монастир Шаолінь став колискою китайських бойових мистецтв. Так до прикладу один з послідовників монастирського ушу Чжао Куаньінь, перший імператор династії Сун вважається співзасновником першого систематизованого стилю Тайцзу чанцюань. Взагалі в під час правління династії Сун, починає з’являтися кодифікація ушу на стилі, які характеризуються своїм, нерідко особливим лицем. Специфічною технікою. Але цей процес йшов повільно і не набув масовості.

На зміну династії Сун прийшла окупаційна династія Юань, уряд якої був встановлений монголами, що на цей час завоювали Китай. Практикувати бойові мистецтва заборонили, рівнозначно як і носити зброю. Та китайці продовжували практикуватися в ушу таємно, під виглядом драми і театру. В час правління династії Юань ушу називали двома термінами у ї та цюань шу (кулачне вміння). Не обминула деструктивна політика монголів і знаменитий храм Шаолінь. Кількість монахів була обмежена, а бойове вміння майже повністю занепало.

Та час відродження китайського єдиноборства був не за горами. Повстання під проводом Чжу Юаньчжана положило край монгольській тиранії і привело на престол династію Мін. Почався «Золотий вік ушу». Саме в час правління династії Мін, з’явилося більшість стилів, які відомі нам сьогодні. У цей час з’являється на світ книга генерала Ци Цзигуана, яка називалася «Цзисяо сіньшу».У ній описується теорія кулачного бою, а також декілька стилів цюань шу та цисе (робота з зброєю). А тридцять два прийоми бою відібрані ним, стали канонічними для багатьох шкіл ушу. Взагалі Ци Цзигуан надавав велике значення вмінню вести поєдинки голими руками. Коли указом імператора йому було призначено розбити японських піратів, які нападали на південні провінції Китаю, майбутній генерал використав у боях не воїнів, а народне ополчення, яке складалося з майстрів ушу. Пізніше отримавши звання генерала Цзигуан, ввів регулярну практику єдиноборства для імператорських солдатів та офіцерського складу. Навіть коли у 1644 році до влади прийшла маньчжурська династія Цин і ушу знову було заборонене на офіційному рівні, воно продовжило розвиватися в крузі містичних таємних общин, та повстанських організацій діяльність яких, носила яскраво виражений антиманьчжурський характер. Бойові мистецтва стали способом боротьби китайців за свої права. Китай раз за разом потрясали народні повстання проти окупантів. І незмінно основними фігурантами тих повстань були відомі у народі спеціалісти по ушу. Кривава тиранія з боку влади породила останнє повстання під проводом доктора Сунь Ятсена, яке у 1911 році поклало край імператорському правлінню. Китай став республікою.

Після приходу до влади комуністів, ушу було назване феодальним пережитком, а майстри піддані жорстоким репресіям. Прийшли часи «культурної революції». Та популярність ушу, за кордоном змусила владу Китаю припинити утиски націлені проти цього мистецтва. Був взятий курс на створення спортивного варіанту древнього єдиноборства. Почали проводитися змагання в розділах таолу та саньшоу (бої по правилах в боксерських рукавицях). Традиційне ушу існує і надалі, але не пересікаючись з державним.

Структура Ушу

Традиційно ушу розділяють на дві великі категорії: Зовнішні стилі в свою чергу поділяють на:
Чан цюань. До напряму чанцюань відносяться наступні стилі:
Нань цюань. До напряму нань цюань відносяться наступні стилі:
Сянсін цюань. До напряму cянсін цюань відносяться наступні стилі: